ШОТОКАН (Сьотокан)

Один з п’яти головних видів японського карате. Його створили в 30-і роки 20 ст. майстер Гічин Фунакоши (1869-1957) і його син Еситака.

Назва Шотокан виникла в 1939 році на ім’я залу, в якому проходили тренування під керівництвом Фунакоши – засновника сучасного каратэ-до. Великий вчитель карате був ще і чудовим поетом: свої твори він публікував під творчим псевдонімом “сьото” (шото) – “шелестіння вершини сосни”. Згодом стиль Фунакоши і його учнів стали називати шотокан, хоча сам засновник карате був категорично проти виділення різних стилів і виступав за цілісність карате.
Сенс мистецтва каратэ-до (шотокан) – як бойового і спортивного єдиноборства – полягає в послідовності рухів, ударів і блоків, регулюванні дихання, відчутті ритму і контролі за переміщеннями, зміні між напругою і розслабленням тіла, зміцненні бойового духу. Займаючись карате, учень розвиває координацію рухів, прагне досягнути внутрішню концентрацію і гармонію.

У основі карате лежить система ката (яп. – форма, образ) – комплекси вправ і прийомів по техніці захисту від декількох уявних супротивників. Причому ефективність ката вкрай висока в типових ситуаціях реального бою. Все ката можна підрозділити на три види: старі (рідко використовувані), традиційні і нові. Для сучасного карате ключове значення мають традиційні ката: саме від уміння їх використовувати і залежить оцінка каратиста. Сама техніка (ката) єдина для всіх основних напрямів карате, проте їх поєднання, різні системи застосування і, головне, відмінності в духовно-ціннісних установках учнів і вчителів – додають кожному стилю неповторність і своєрідність.

КАРАТЕ

Історія карате бере початок в XIV столітті на острові Окінава, найбільшому з островів архіпелагу Рюкю. Карате стало творінням не однієї людини, а багатьох поколінь вчителів і учнів. Тому існуюча в ньому різноманітність шкіл і стилів не випадково. Воно формувалося шляхом злиття окинавских технік єдиноборства з прийомами, що потрапляли на острів з материка – з Корейського півострова і з Китаю.

Карате, в тому вигляді, якому воно зараз відоме у всьому світі, одержало свій прикладний і спортивний статус завдяки зусиллям видатного майстра і вчителя Гичина Фунакоши (1868-1957), який узагальнив і систематизував прийоми окинава – тэ (“руки Окінави”), бойового мистецтва, поширеного на о.Окинава. Він же змінив значення терміну карате, яке використовується і сьогодні.

У перекладі ієрогліф «карате» складається з двох слів: “кара” (порожній) і “тэ” (рука). Разом вони утворюють словосполучення “порожня рука”. Мається на увазі техніка рукопашного бою голіруч. У ньому використовуються різні блокуючі прийоми (захист), удари руками і ногами, кидки.

У технічному плані карате включає три основні елементи: кихон (базова техніка), ката (відпрацювання техніки в пересуванні без партнера) і куміте (тренування з партнером, поєдинок).
Правильне використання техніки карате вимагає дотримання ряду принципів, таких як “кіме” (з’єднання сили тіла з силою духу), “хара” (з’єднання внутрішньої енергії з силою м’язів стегон, живота і поясниці), “дачі” (правильної позиції), а також цілого ряду інших. Всі вони досягаються тривалою наполегливою практикою “ката”, формальних комплексів, в яких зашифрована вся техніка і, що набагато важливіше, вся “ідеологія” традиційних шкіл. У традиційному карате Окінави ката і кумитэ (вільний бій) були збалансовані. З одного витікало інше.

Г. Фунакоши говорив, що метою карате є досягнення піднесеного стану духу і покорності. Сьогодення карате – до – це, звичайно, перш за все бойове мистецтво, але це ще і система самовиховання, що спирається на філософію буддизму, це також “До” – шлях, слідуючи по якому, людина прагне до досконалості.